Традиційне фермерство, вертикальна інтеграція, біометан і рослинні альтернативи – уроки трансформації тваринництва в Україні

28 березня 2025 року в Києві відбулась чергова конференція циклу «Бізнес-трансформації агроринку», на цей раз присвячена тваринництву.

Традиційно, ми запросили до участі компанії різного масштабу і напрямків розвитку, які попри все активно розвиваються і небайдужі до своєї справи.

Конференція розпочалась з гарячої дискусії, яку ШІ запропонував назвати “Між любов’ю і ринком: як живе українське тваринництво”.

Її учасники – Михайло Травецький (Велесова ферма), Роман Кантаровський (Vitagro), Оксана Пелих (Агропродсервіс) під модеруванням Костянтина Ткаченка (Latifundist Media) – зійшлися в одному: українське тваринництво сьогодні стоїть між любов’ю до справи й холодною арифметикою ринку. Без емоції – не виживеш, без економіки – не розвинешся.

Роман, представник великого агропідприємства, говорить про цифри, але не без пристрасті. Його компанія розвиває цілу вертикаль — від комбікормового та олійноекстракційного заводів до біоетанолу, біометану та пелет. «Для нас переробка — це не мода, це полювання за маржею, – каже він. – Ми хочемо зловити прибуток між зерном, що впало в землю, і тарілкою споживача». Утім, визнає, що внутрішній ринок звужується: населення меншає, платоспроможність падає. Вихід — експорт і диверсифікація. «Маємо план Б. Дивимося на Африку, Близький Схід, Китай», – додає він.

Михайло, власник невеликої ферми, говорить інакше — спокійно, але з тією внутрішньою теплотою, якої бракує цифрам. «Тваринництво треба любити. П’ять років я без жодної дотації, грантів чи підтримки. Сам собі господар. Але якщо любиш – воно живе». Його досвід — це не історія про дотації, а про характер. «Отримав би сто тисяч – придумай, як заробити двісті. Бо інакше все згортатиметься. Дрібні ферми закриваються не від браку грошей, а від браку віри», – каже він.

Для Михайла корова — не бізнес-одиниця. Це жива істота, частина спільноти. Його «Велесова ферма» — це не просто виробництво, а соціальний центр: люди допомагають у заготівлі сіна, купують молоко прямо біля дому. «Я — джерело життя для нашої місцини. Люди знають, що о дев’ятій ранку я приїду з молоком, і все село виходить назустріч», – усміхається фермер.

А ось пані Оксана, яка представляє ферму з джерсейською породою, говорить про експеримент і смак. «Спочатку це була авантюра. Маленькі, тендітні, молока небагато. Але коли я принесла додому трилітрову банку — і побачила, скільки зібрала сметани, — зрозуміла: це щось інше». Її молоко тепер іде на крафтовий сир, який уже має власну історію. «Це не просто продукт, це емоція. Його треба спробувати».

Дискусія завершується не цифрами, а людськими голосами. Усі троє – різні за масштабом і стратегією, але говорять про одне: майбутнє українського тваринництва можливе лише тоді, коли в ньому співіснують розум і любов. Бо без економіки не буде ферми, але без любові не буде життя.

Та вся «любов» зникає, коли доповідачі переходять до власних кейсів.

Вертикальна інтеграція як стратегія відповідальності: кейс компанії «Вітагро

«Ми не хочемо бути просто агрохолдингом — ми хочемо бути системою, яка працює на країну», — каже Роман Кантаровський, представник групи компаній «Вітагро». Його виступ про вертикальну інтеграцію в тваринництві почався з простої, але показової тези: ядром бізнесу є не тваринництво, а рослинництво, а серцем — переробка.

Переробка — це шлях від сировинної моделі до створення доданої вартості. Вона капіталізує компанію, дає ресурси для розвитку нових бізнесів, створює робочі місця й податки для країни», — пояснює Кантаровський.

«Вітагро» нині — один із 15 найбільших агрохолдингів України: 90 тисяч гектарів землі, чотири молочні ферми, 5500 голів ВРХ, потужне свинарство, сади, комбікормові виробництва й будівельний підрозділ. Компанія не лише вирощує, а й будує власні заводи, дороги та ферми. За роки війни вона інвестувала понад 50 мільйонів доларів власних коштів — у біометановий і біоетанольний заводи, у нові виробничі потужності, у «зелену» енергетику.

«Ми поставили сонячні панелі навіть на свинокомплекси — не для моди, а щоб не зупиняти роботу під час відключень», — усміхається Кантаровський. Його філософія проста: енергія, земля, корми, тваринництво, переробка — усе має бути в єдиному циклі, який працює на ефективність і безвідходність.

Виступ Кантаровського був не просто переліком об’єктів. Це — портрет компанії, яка свідомо вибудовує власну екосистему: від добрив і засобів захисту рослин до біоенергії та м’ясопереробки. «Ми будуємо заводи самі, власними силами. І тепер маємо експертизу, якої майже немає в Україні — від нуля до повноцінного діючого підприємства».

Його слухають уважно: у залі — представники галузі, науковці, фермери. І коли лунає запитання: «Чому у вас лише один біометановий завод, а не десять?», — він чесно відповідає: «Бо ринок ще не готовий. В Україні біометан поки що не має збуту. Але ми перші, хто його експортував — і це лише початок».

Говорячи про диверсифікацію, Кантаровський не приховує амбіцій: нові біоетанольні, біодизельні проекти, протеїновий завод із сої, індустріальні парки біля Хмельницького. «Ми хочемо будувати не лише для себе. Ми довели, що можемо. Тепер готові ділитися досвідом».

Наприкінці він повертається до головної ідеї: «Будь-яка інтеграція — це не про розмір, це про відповідальність. Перед людьми, перед партнерами, перед країною. Ми маємо шість тисяч працівників, і тому не можемо дозволити собі бути неуспішними».

Його слова підсумовують атмосферу зустрічі: вертикальна інтеграція — це не просто стратегія бізнесу, це стратегія зрілості й довіри. У країні, де війна не зупиняє працю, а любов до своєї справи стає економічною категорією.

«Від лану до столу»: історія успіху Агропродсервісу

«Робіть сьогодні те, чого інші не хочуть — і завтра житимете так, як інші не зможуть». Цей напис зустрічає всіх, хто заходить в офіс «Агропродсервісу». Для команди це не просто гасло, а щоденна філософія.

Компанія виросла з колгоспу, де в 1999 році керівником став її засновник. Сьогодні — це потужна група підприємств, яка обробляє понад 48 000 га землі й утримує 14 000 голів ВРХ та 178 000 свиней. Є власні елеватори, соєвий і комбікормовий заводи, насіннєве виробництво, м’ясокомбінат і мережа магазинів “Студія М’яса”.

«Ми не просто вирощуємо зерно, ми перетворюємо його на корм, на м’ясо, на ковбасу — і продаємо вже продукт», — пояснює економістка напрямку тваринництва Оксана. У її словах — і професійна гордість, і любов до справи.

Оксана прийшла у компанію «з кабінету на ферму». «Мені треба було зрозуміти цифру не на папері, а в корівнику. І я впорядкувала облік — тепер знаю, що кожен літр молока має своє чітке пояснення».

Вертикальна інтеграція — не теоретична модель, а система, що працює. Компанія має власні енергетичні проєкти — на фермах і м’ясокомбінаті встановлюють сонячні панелі. Кожна ферма аналізує свою собівартість, використовує систему трансфертних цін, що щотижня оновлюється залежно від ринку. «Ми бачимо, де росте зерно, і одразу відчуваємо це у вартості комбікорму. Це — прозорість і відповідальність».

У воєнні роки ця модель стала рятівною: коли зерно неможливо було експортувати, стабільний дохід давали молоко та свинина. «Жодного дня без виплат зарплати. Ми тримались завдяки різним напрямкам», — каже Оксана.

Зараз «Агропродсервіс» розвиває індустріальний парк, де працюють компанії, що релокувалися з прифронтових територій. Продовжує будівництво нових тваринницьких комплексів, а щороку проводить інвестиційний форум “Нове зернятко”, де демонструє власні інновації.

«Вертикальна інтеграція — це не про контроль, це про впевненість. Ми сіємо, вирощуємо, переробляємо й продаємо своє. І це дозволяє нам стояти міцно навіть у найскладніші часи».

Та без любові ніяк: з неї почали – до неї і повертаємось.

Любов як стратегія виживання: кейс Михайла Травецького

«Тваринництво треба любити», — каже Михайло Травецький, засновник «Велесової ферми». У його словах немає пафосу — лише досвід людини, яка п’ять років працює без жодної державної дотації. «Я просто відкрив двері й пішов у вільне плавання. І досі не отримав жодної гривні допомоги», — каже він. Його господарство існує не завдяки грантам, а завдяки впертості, ентузіазму і любові до худоби.

Травецький переконаний: дотації часто розбещують малих фермерів. «Рік-два попрацював — і закрився, бо це не твоє. Коли гроші зароблені власноруч, то й підхід інший». У цій філософії — ключ до стійкості малого тваринництва. Не грант, а відповідальність і бажання розвивати справу.

Проте любов — не наївність. Михайло добре розуміє економіку: «Якщо ти не отримав сто тисяч дотації — придумай продукт, який продаси за двісті». Його ферма невелика, але ефективна: молоко, сир, яловичина — все має власну історію і свого покупця. Під час війни, коли ринки зупинилися, він просто роздавав молоко людям у бомбосховищах. «Бо треба було щось робити, — каже. — Інакше б не вижили ні ми, ні вони».

Малий фермер, на думку Травецького, виживає завдяки гнучкості. «Якщо прагнеш рости — станеш великим. Якщо хочеш просто вижити — тримай десять корів і роби з душею». Він з сумом визнає: більшість дрібних господарств ідуть у тінь або закриваються, але впевнений — ті, хто лишається, є «справжніми». «Хай в Україні залишиться сто, двісті, триста ферм. Але це будуть ті, хто справді любить корів. У нас корови живуть по 15 років, а не по шість».

Він не ідеалізує галузь: «Корова — не трактор. Її не можна просто увімкнути й доїти. Це живий організм». І додає: «Коли власники холдингів рахують усе тільки калькулятором, то тваринництво для них — тягар». Саме тому він покинув роботу у великій компанії: «Мені сказали, що в тваринництві майбутнього немає. А я вважаю — є. Просто його треба любити».

«Велесова ферма» — це не просто бізнес, а маленька екосистема: 150 голів худоби, пасовища в ярах посеред лісу, 400 гектарів навколо. «Тут комбайн не пройде, зате корова щаслива», — жартує фермер. Його продукція — локальна: 90 % молока йде в навколишні села. «Я везу молоко просто під двори. Люди чекають. Вони знають: у Михайла — справжнє, жирне, від джерсеїв і сірої української. Вони міряють вершки пальцями, як колись».

Травецький не женеться за масштабом. «Коли станеш більшим, прийдеться воювати за землю, за ресурси. А я не хочу різанини. Моє місце — тут». Його місія — зберегти зникаючі українські породи, створювати продукт із душею і давати роботу людям у селі.

«Ферма — це не про дотації й не про гранти. Це про любов, яка годує. А все інше — прийде», — каже він і посміхається.

 Як масштабувати нішову історію

Учасники: Ярослав Стаценко (TASbio), Михайло Травецький (Велесова Ферма), Василь Стефурак (Асоціація вівчарів), Сергій Швець (Страусина ферма Саванна), модератор Вікторія Пасічник (AgriChange)

«У нас є все — від кіз до страусів. Але ринку, по суті, нема», — починає модераторкпанель «Як масштабувати нішеву історію». І справді: кози, буйволи, вівці, страуси, кролі, навіть бізони — усе це радше ентузіазм і любов, ніж бізнес-система. «Якщо будуть люди — будуть і тварини. А не буде — не буде чого масштабувати», — підсумовує вона.

Першим слово бере Ярослав Стеценко, керівник буйволиної ферми групи компаній *ТАС Агро*.

«Пані Вікторія має рацію — без власника ферма б не народилася. Сергій Тігіпко починав з кількох буйволиць для родини. Тепер маємо 140 голів, власний цех переробки, постачання у “Сільпо”, “Goodwine”, “Мегамаркет”», — розповідає він.

На фермі вирощують дві породи — українську карпатську чорну і італійську, завезену у 2023 році.

«В Італії селекція — традиція десятиліть, у нас її майже не було. Тепер маємо до 12 літрів молока від однієї буйволиці на добу — це вище за світовий середній показник. Починали з маленького ресторанчика, а сьогодні маємо повну мережу збуту, інтернет-магазин, доставку, експансію в регіони. Ми доводимо, що нішевий продукт може бути прибутковим і стабільним», — каже Стеценко.

Його кейс — про інтеграцію традиції у сучасний агробізнес. Буйволи з символу екзотики перетворюються на символ менеджменту і терпіння.

Далі — слово Василю Стефураку, голові асоціації вівчарів. Його позиція — твереза і соціально загострена:

«Вівчарство в Україні є, але не розвинуте. Основна причина — земля. Ті, хто має паї, зруйнували ферми і займаються лише рослинництвом. А ті, хто любить тварин і готовий будувати ферму з нуля, часто не мають доступу до територій».

Він пояснює: холдинги не здають у оренду старі ферми, бо бояться втратити паї. «Ти пропонуєш: дайте приміщення, я куплю у вас зерно, не конкуруватиму. Але відповідь — “ні”. І поки держава не відкриє шлях малим фермерам, нішеве тваринництво залишатиметься острівцями ентузіастів».

Та попри це, в його словах відчутна віра:

«Вівчарство — це наша етнокультура. У нас є все: люди, земля, досвід. Треба лише воля. Як буде бажання — буде і ринок».

А далі мікрофон переходить до людини, яку модератор називає «будівельником зі страусами» — Сергія Швеця, власника ферми «Саванна» з Івано-Франківщини.

«Так, я будівельник, — усміхається він, — але ферма — це теж архітектура, тільки жива».

Його господарство працює з 2019 року, має 25 африканських страусів і повний цикл виробництва: від інкубації до реалізації продукції.

«Страус — це бізнес, який ходить на двох ногах і несе золоте яйце, — каже Сергій. — Від нього є користь з усього: м’ясо, жир, шкіра, яйце, пір’я. Хіба що молока нема».

М’ясо — дієтичне, червоне, багате на білок. Жир використовується в косметології та медицині. Шкіра прирівнюється до крокодилячої. А яйця — не лише їжа, а й мистецтво: з їхньої шкаралупи місцеві майстри виготовляють сувеніри й писанки.

«Ми — одна з небагатьох ферм в Україні, що володіє технологією повного циклу. Попит перевищує пропозицію в рази, усе розкуповують прямо з ферми», — говорить Швець. Але справжній прорив прийшов через зелений туризм.

«На корову не приїдуть дивитись, а на страуса — залюбки. Ми приймаємо школи, родини, туристів із різних областей. І вони не просто дивляться — вони купують. Туризм підживлює все: м’ясо, яйце, шкіру, сувенірку. Це наш замкнений цикл із доданою вартістю».

До війни туризм давав основний дохід. Тепер потік менший, але ферма живе, розширюється, будує нові вольєри та туристичні зони. «Страус — це бізнес, який сам себе годує. І він годує віру, що навіть у маленькому селі можна створити велике майбутнє», — каже Сергій.

Модератор підсумовує:

«Ось три історії — буйволи, вівці, страуси. Три різні світи, але спільний нерв: кожен із них тримається на людях, які не бояться починати з нуля. І якщо кожен агрохолдинг візьме під опіку бодай одну нішеву тварину, у нас буде шанс створити не екзотику, а ринок. Бо масштабування нішевої історії — це не про кількість, це про стійкість».

Біометан: нове дихання енергетики тваринництва

Учасники: Ярослав Сверидівський (Vitagro), Костянтин Півень (Летичів агро), Євген Лукашевич (UTC), Олег Рябов (Галс Агро), Модератор: Георгій Гелетуха, Біоенергетична асоціація України

«Біометан — це біогаз, з якого забрали CO₂. І тепер він готовий до газопроводу», — пояснює Георгій Гелетуха, голова Біоенергетичної асоціації України. Простими словами, це той самий метан, тільки «з ферми», не з надр. Європа вже вирішила: до 2050 року континент має бути декарбонізованим. А отже, труби з природним газом мають наповнитись відновлюваним — біометаном.

Для України це шанс. Бо тут є те, чого не вистачає Європі — сировина. Гноївка, послід, солома, стебла кукурудзи — все це може перетворюватися на газ, який можна експортувати. З 2021 року в Україні діє закон про біометан, а 2024-го дозволено його експорт. І відтоді галузь буквально вибухнула: вже працюють три заводи, ще кілька — на підході.

«Для фермера біометан — це не просто утилізація гною, — каже Гелетуха. — Це спосіб заробляти. Біометановий завод при молочній фермі може скоротити термін окупності з семи до п’яти років».

Олег Рябов із «Галсагро» додає: найцінніший біометан — із гноївки. Бо метан, який вивільняється просто з гною, у 29 разів шкідливіший за CO₂. Тож уловлення цього газу — подвійна вигода: і чисте довкілля, і прибуток. Але Рябов нагадує: біометан — це вже не лише агро, це енергетика. «Фермер має зрозуміти: він стає гравцем енергоринку. І це інші правила гри».

Ярослав Сверидівський із «Вітагро» говорить упевнено: «Ми підключилися до ГТС у жовтні, у лютому вже експортували перший біометан. За кілька місяців — 200 тисяч кубів. Це не повільний розвиток, це прорив». До кінця року очікується виробництво понад 100 мільйонів кубометрів. І все — під контрактами.

А Євген Лукашевич із «Української технологічної компанії» дивиться ще далі: «Ми робимо не трубу, а паливо. Зріджений біометан — це майбутнє транспорту. Один літр такого палива заміщує літр дизелю. У США 40% вантажів возяться на метані. І Україна теж до цього дійде».

Його компанія запускає станції, які переробляють біогаз у зріджений метан, еквівалентний 10 МВт потужності. Лукашевич радить: маленькі установки не виживуть. «Треба масштаб. 3–5 МВт мінімум. Біометан — це клуб сильних аграріїв».

Фермер із «Летичів Агро» Костянтин Півень зізнається, що поки не зважився: «Ми рахуємо, і виходить 7–10 років окупності. Для фермерського бізнесу це довго. Та й труби поруч нема». Але, додає він, якщо прийдуть компанії, які візьмуть гній і зроблять газ — «тоді це може запрацювати».

У залі звучить запитання: а чи можна пускати у біогаз «м’які відходи» з м’ясокомбінатів? Гелетуха пояснює: можна, але лише після термічної обробки — пастеризації чи гомогенізації. Бо екологічна чистота продукту — основа його вартості.

І, зрештою, підсумок: біометан — це не просто енергія. Це шанс для українського аграрного бізнесу перестати бути сировинним придатком і стати постачальником чистої, європейської енергії.

Як колись хтось жартома сказав у залі: «У вас є гній — у нас є бетон. Разом зробимо газ».

Рослинне молоко і м’ясо — нова хвиля українського фудтеху

Учасники: Наталія Веремчук (Люстдорф), Віктор Квашенко (Wanted vegan), Юлія Коваленко (MEET NOT MEAT), Ганна Горбенко (Healthy Tradition), Модератор: Олександр Ясинський (Терра)

Фінальний модуль став, мабуть, найемоційнішим. Модератор Олександр Ясинський, співвласник компанії «Тера», почав із того, що «з нашої вівсянки роблять рослинне молоко для Люсдорфа». І додав: «Ми бачимо, що майбутнє — за альтернативними білками. І хочемо бути їхнім джерелом».

Далі слово взяли ті, хто вже будує це майбутнє.

Green Smile — як українське молоко стало рослинним

Компанія “Люстдорф” першою в Україні запустила рослинні напої ще у 2018 році. Маркетинг-директорка пригадує: «Ринку фактично не існувало. Ми навіть не знали, скільки можемо продати. Але ризикнули. Почали з двох позицій — вівсяного і гречаного напою. З часом «Ідеальне молоко» перетворилося на Green Smile. І стало символом категорії, що виросла у вісім разів за шість років.”

Попри війну, скорочення асортименту та логістичні проблеми, ринок уже повернувся до довоєнних обсягів. А 2024 року сегмент рослинних напоїв зріс на 31%* — проти 3% у звичайній молочці.

«Це вже не екзотика. Це повноцінна категорія, яка стане такою ж великою, як безлактозне молоко», — прогнозує спікерка.

Юлія, директорка компанії MEET NOT MEAT, пригадує, як у 2020 році привезла до України бренд *Beyond Meat*. «Усі хотіли спробувати цю диковинку — рослинне м’ясо. Ціна 120 гривень за котлету нікого не зупиняла», — усміхається вона. Попит виявився таким великим, що з часом команда вирішила: треба запускати власне виробництво. Так з’явилися перші українські альтернативи фаршу, сосисок, кебабів і пельменів. Зараз продукція продається у національних мережах, хоча експорт поки що попереду.

Про рух говорить і Віктор, керівник бренду Wanted vegan. Компанія з’явилася теж у 2020 році — засновник, який усе життя працював у м’ясній галузі, вирішив зробити крок у майбутнє. «Він бачив, що за альтернативним білком — перспектива, і сказав: якщо ніхто не хоче пробувати, зробимо самі». Сьогодні Wanted vegan виробляє рослинні котлети, «київські» без м’яса, навіть лосось. Продається у понад 200 точках України, має експорт у країни Балтії та ОАЕ. «Ми ростемо на 140–150% щороку, — каже Віктор. — Це не просто мода, це зміна культури споживання».

Цей модуль конференції став, мабуть, найбільш «глобальним» — бо говорив не лише про технології чи рецептури, а про мислення. Українські підприємці вчаться не боятися створювати нові смаки й сенси, навіть коли ринок тільки формується. Рослинне молоко й м’ясо — вже не футуризм, а реальна частина харчової індустрії, де попит випереджає пропозицію. І головне — що в цих історіях, попри бізнес, звучить спільна нота: віра в український продукт, який може стояти поруч із найкращими світовими брендами.

Чотири блоки конференції — це ніби три етапи еволюції:

Тваринництво — фундамент і досвід.

Нішеві продукти — експеримент і автентичність.

Рослинні альтернативи та Біометан — технологія і прорив.

Усі вони з’єднуються в одну траєкторію — прагнення до цінності, сталості та свідомості.

Сьогодні українські агрохолдинги, фермери, крафтовики й технологічні стартапи творять спільний простір — простір їжі, яка не лише годує, а й відображає наше ставлення до світу.

І в цьому, можливо, головний висновок конференції:

Майбутнє українського агро — не лише в тоннах, а в ідеях.

Бо зерно може прорости будь-де,

а сміливість — тільки тут.