Українське агро і іноземний бенчмаркинг
Спойлер:
Українське агро добре себе почуває і без бенчмаркингу
Судіть самі:
Великі прибутки (не всюди і не завжди),
Тінь розміром з 2-3 ринку (це за даними опитувань експертів),
Все ще хороші грунти, в які “кинь палку / насінину- саме виросте”,
30 років разом з нами на нашій землі іноземні постачальники всіх відомих технологій – техніки, ЗЗР, препаратів, добрив, насіння, які постійно покращують те, що і так добре росте.
Тож це український агробізнес вже може навчати інших як вести бізнес. Але він жадібний і хитрий, тому передавати досвід зовнішньому ринку не спішить 😉
Але зазор для покращення є, і тому три причини:
1. Ми “боги демпінгу”, але не вміємо продавати дорого, відтого втрачаємо ще 2-3 ринки щороку (3*3=9, агроринок в грошах має (і може бути ВДЕСЯТЕРО більший, за рахунок детенізації та роботи над #addedvalue).
2. Ми ліниві (причини див. вище), відтого завжди йдемо по шляху найменшого супротиву. Не вкладаючись в нові канали збуту, нові ринки і нові ніши. Приміром, найрентабельніша тварина в українському тваринництві – … страус, але великих страусиних ферм в Україні – по пальцях однієї руки, хоча в тих що є – черги (на яйця, страусят і звісно м’ясо теж).
3. І найсумніше – ми старі.
В Україні весь великий агробізнес страждає на геронтократію, а молодь у фермери йти не хоче.
В якості бенчмаркингу по всіх трьох пунктах я взяла три країни:
Швейцарію (вони вміють продавати дорого),
Австралію (вони круто розвивають свою аграрку, хоча природа в цьому аж ніяк не допомагає),
Нідерланди (тому що це другий в світі (після США) агроринок (за грішми) і в ньому кожна друга ферма управляється і володіється людиною 30-). Більш того, вони ГОРДЯТЬСЯ своїм фермерством: на аватарі кожного першого фермера в LinkenIn – корова або кінь. Вони не стидаються свого стада, а гордяться їм!
Певно, має пройти багато часу, щоб правнуки нинішніх старців, що з останніх сил намагаються вичавити з свого агробізнесу все, аби їх діти ніколи не вклонялися до землі (і більшість не вклоняються, програмуючи в еміграції), але десь на рівні 2-3 покоління (онуки-правнуки) ці люди почнуть повертатися до своєї землі. Частина з них муситимуть викуповувати ці бізнеси у нових власників, бо вони на той час будуть продані, частині вдасться втриматися в якості номінального власника, не долучаючись до управління бізнесом.
А поки вони всі підростають і думають, чи то втікати в еміграцію, йти на війну або долучатися до батьківського бізнесу – я залучатиму сюди нових людей – з ось тих країн що з абзацу вище. Кажуть, в роботі ВР законодавство про спрощення надання процедури українського громадянства всім достойним роботящим людям, особливо тим що хочуть тут працювати, заводити свої капітали, купувати підприємства, ферми і землю (вона вже дозволена до продажу іноземцям, як хто забув, просто є обмеження на гектари).
Не подобається? Не хочете чужинців на своїй землі? Вибачайте, але інших в мене для вас нема: половини людей що іменують себе українцями в найближчі 20 років тут не буде, і по 5ро дітей українські жінки в Україні не народжуватимуть. Тож мусимо брати найкраще з цілого світу. Поки найгірше не приїхало само….